Українці, єднаймося!!!

Петро САВЧЕНКО, Леміщиха Жашківського району Черкаської обл.

Мене зацікавило, що ви піднімаєте завісу над темами, на які й донині накладене табу. Наприклад, розповідь про німецьких лікарів, які під час окупації врятували дівчинку, або що не всім остарбайтерам жилося у своїх господарів погано і т. д. Ваша робота з дописувачами заслуговує на повагу і велику подяку. На жаль, мало матеріалів про село і його проблеми, а ті, хто пишуть, далекі від сільського життя. Не знаю, хто буде президентом, але кого б не обрали, він повинен починати з наведення порядку в нашому домі. Ми так насмітили в ньому, що без примирення сходу і заходу щасливої України не побудуємо.

Прочитавши листа Е. П.Белюк «Хто вбив мого діда?», вирішив долучитися до розмови.

Не перестаю дивуватися: як довго ми, українці, будемо між собою ворогувати? З німцями, які принесли нам стільки горя, давно помирилися. Забули про злочини, заподіяні місцевими старостами і поліцаями, кати голодомору 33-го та невинно убієнних 37—38 років спокійно дожили і доживають при високих пенсіях, а ми ніяк не можемо визначитися: вояки УПА — патріоти національно-визвольної боротьби за самостійну Україну чи вороги?

Ми б давно вже порозумілися, як це було в Іспанії, але, на жаль, у нас є сили, які й слухати не хочуть, що вояки повстанської армії — такі ж патріоти, як і радянські бійці. Я вже забув, коли чув або читав про власівців. Був і в нас у селі мій сусіда власівець, який під час війни приїжджав до рідні у формі. Останній раз я бачив його в райцентрі на День Перемоги. Він стояв у першому ряду, поблискуючи орденами і медалями.

Після закінчення війни на західних землях ще лилася кров. Але ж вояки УПА проводили бойові операції на своїй території. Не вони до нас прийшли зі зброєю в руках, а ми до них. Вони тільки боронили свій дім. А це, погодьтеся, найвищий вияв патріотизму, що підтвердили Афганістан, Чечня, Ірак тощо. Сьогодні ми чуємо: «Партизани підірвали...», а не «хусейнівці». Як же треба любити свою Батьківщину, щоб залишити сім'ю, дітей і стати смертником. Чи ми, українці, здатні на таку пожертву?

Хіба не було, щоб скомпрометувати вояків УПА, органами НКВС під виглядом бандерівців проводилися репресивні акції проти мирного населення? Відповідь лісовиків була адекватною. Зрозуміло, що серед них були й ті, хто втратив рідних. Під їх гарячу руку попадалися вихідці з інших областей, яких партія і комсомол послали «для надання допомоги у відбудові народного господарства, будівництва нового життя». Серед них був і посланець Жашківського райкому комсомолу, мій односелець Степан Щебетун. З 1947 року він працював у райкомі комсомолу тодішнього Підкамінського району Львівської області. 1 травня 1949 року його вбили, коли він пішов до кравця забирати пошитий на честь свята костюм.

У кінці 60-х за власні кошти я їздив у селище Підкамінь. Побував у міліції, де ознайомився із записом про смерть Степана, відвідав могилу на цвинтарі, де на кам'яному пам'ятнику викарбувано його ім'я.

Повернувшись додому, відразу написав нарис «Прометеї не помирають», який в трьох номерах надрукувала районна газета. Після цього мені запропонували прочитати його з відповідним коментарем на обласному радіо, за що одержав премію, яка покрила витрати на поїздку.

Не буду кривити душею. Сьогодні мені соромно читати нарис, в якому змалював бандерівців найчорнішою фарбою.

Яку допомогу надавав Степан, видно з комсомольської характеристики, виданої йому незадовго до смерті. Витяг із неї подаю дослівно: «Працював в апараті райкому ЛКСМУ на посаді інструктора, проявив себе здібним організатором молоді. Особливо багато попрацював тов. Щебетун серед сільської молоді. За короткий час створив дві колгоспні і три сільські комсомольські організації в селах району...»

Тоді я, молодий комуніст, свято вірив, що такі, як Степан, своїм життям запалили прометеїв вогонь у Західній Україні. Але поступово почав прозрівати. Після виступу на обласному радіо одна жінка розповіла, як у голодному 47-му їздила в Західну міняти товари домашнього вжитку на продукти.

«На ніч мені дала притулок вдова, нагодувала і, щоб я могла відігрітися, постелила на печі. У чужій хаті довго не могла заснути. Тільки-но сон скував повіки, як у шибку стук-стук. Господиня швиденько вийшла в сіни. Разом з нею в хату зайшов чоловік. Коли засвітили свічку, побачила тільки зброю, що висіла на плечі. Бандерівець. Ними нас постійно жахали, щоб не їхали в Західну, але загроза голоду взяла гору. Почала хреститися, прощаючись з життям.

— А це хто на печі? — почула.

— Це, синку, жіночка приїхала зі сходу міняти.

— А ви її хоч нагодували? — запитав.

— Аякже, дала повечеряти, на дорогу трохи зібрала...

Вони вийшли в кімнату, недовго погомоніли, і син тихенько пішов у ніч.

Не всі там були звірі, як і в нас. Були злі поліцаї, а були й добрі. Не у всіх селах голодним був той рік. Все залежало від керівників: одні дозволяли збирати колоски, інші судили. Бог їм суддя».

Ще одне прозріння прийшло, коли на прохання матері Василини Орестівни куди я тільки не звертався, щоб їй дали пенсію за загиблого сина, але ні під один закон не підпадала його смерть. Так і відійшла у вічність у бідноті та злиднях. Дізнавшись, що пенсії вона не одержить, мати зізналася, що син змушений був їхати добровільно за комсомольською путівкою, бо після перебування в Німеччині, куди його вивезли на примусові роботи, він не міг ні в комсомол вступити, ні на престижну роботу влаштуватися.

Окрилений успіхом свого нарису, послав його у бродівську районну газету. Відповіді не одержав.

Десь через півроку надійшов анонімний лист з Києва. На тонкому папері була надрукована розповідь про ОУН-УПА, а на окремому аркуші дописано, що Степан Щебетун загинув не через те, що працював у райкомі комсомолу, а тому, що був народним засідателем у суді. І тут я пригадав, що в моєму архіві зберігається посвідчення (ксерокопію додаю).

Вдумайтеся: борці проти УПА, коли народним засідателем призначали (ми знаємо ціну тих виборів) «чужаків», то виникає питання: а хто ж тоді судді? У Степана було лише одне право: покірно піднімати руку, коли виносився вирок. І судді, й ті, хто вбив мого 24-річного земляка, стали жертвами тоталітарного режиму. То трагедія не лише Степана, а й усієї України, вірніше, колишнього СРСР.

Недавно я зустрічався з жителькою Жашкова Надією Порфирівною Савчук. Аби врятуватися від голоду, вона з батьком також їздила в Західну вимінювати продукти.

— Їхали ми на відкритих платформах, — розповіла Надія Порфирівна, — якими возили вугілля. На кожній не менше десяти чоловік, в основному жінки-вдови, у яких вдома залишилися діти. Стояла зима. Було не тільки холодно і голодно, а й страшно. Поїзди ходили потихеньку, а тому частенько на платформи вискакували чоловіки у напіввійськовій формі, виривали в жінок останні пожитки, які ті везли на обмін, або вже виміняні продукти. Сама бачила, як одного такого розлючені жінки викинули. Та найстрашніше — коли з узбіччя закидали на мотузках гачки, і вони зачіплювалися не за торбини, а за людину, і та летіла з платформи. Скільки їх, бідолашних, лежало на снігу вздовж колії. І робили це не бандерівці, а свої, рідненькі. Заночували в сім'ї, в якій нещодавно повернувся син з Сибіру, де відбував покарання начебто за зв'язок з лісовиками. Після вечері батькові постелили на долівці, а я лягла на широкій лаві. В цей час повернулися з вечорниць два сини. Один запитав, чому дівчині постелили на лаві, а другий на те:

— То візьми її до себе в ліжко, відігрієш...

Мати насварилася на хлопців, мовляв, гості з дороги і їм не до жартів.

Вранці (це була неділя) зібралися йти, але господиня сказала:

— Спершу поснідайте. Ми підемо до церкви, а ви з Богом їдьте додому і хай вам щастить.

Минуло майже шість десятків літ, а я донині згадую гостинних людей, які врятували своїх співгромадян від голодної смерті.

А мені подумалося: можливо, серед врятованих є нащадки, які нині комфортно влаштувалися у Верховній Раді і навіть слухати не хочуть про примирення. Які ж ми невдячні.

Всі, хто проти, живуть подвійною мораллю: непримиренні до УПА, вони замовчують, хоча знають про злочини радянських командирів у роки війни. Ось один із них. 7 січня 1944 року кілька сіл нашого району, в тому числі моя рідна Леміщиха, були визволені від окупантів. Відразу почалася мобілізація солдатів, які на початку війни потрапили в оточення і змушені були переховуватися по домівках. Багатьох із них, навіть не обмундирувавши, а іноді й без зброї, послали на передову, що проходила за 20—30 кілометрів від рідних осель і згодом одержала назву Корсунь-Шевченківська битва, аби в бою спокутували свою провину за те, що «когда мы воевали, вы отсиживались под юбками у своих баб». А хіба то їхня була вина?

Серед 7766 воїнів, які загинули за визволення Жашківщини, немало уродженців навколишніх сіл. Їх свідомо послали на смерть.

Глибоко переконаний, що серед нинішніх живих учасників бойових дій є й ті командири, для яких життя підлеглих нічого не значило. І вони кидали під шквальний вогонь не лише новобранців, а й тих, хто пройшов усю війну, лише щоб доповісти Сталіну, що до річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції Київ взято. Ні, не визволено, а взято ціною тисяч загублених синів і дочок не тільки України. Тоді казали: війна все спише. І поки цього не сталося, треба вже сьогодні писати справжню історію нашої держави, бо завтра буде пізно: підуть у небуття останні свідки тих буремних років.

Засоби масової інформації щоденно повідомляють про злочини, заподіяні як окремими особами, так і бандами. Дещиця з них розкривається, бандитів довічно ізолюють від суспільства. І до кінця їхніх днів утримуватимуть на кошти платників податків, в тому числі й тих, чиїх рідних душогуби по-звірячому закатували. З цим ми змирилися. А ось визнати вояків УПА воюючою стороною не хочемо. Напрошується висновок: в нашій самостійній Україні є сили, які не тільки не зацікавлені у примиренні, а, навпаки, підливають масла у вогонь.

Невже й 60-річчя Великої Перемоги старі солдати-фронтовики Радянської армії і вояки УПА зустрінуть по різні боки барикад?

Петро САВЧЕНКО